Інвестиції в Україну: неминучість чи неможливість?

БАЖАНИЙ ПОТЕНЦІАЛ

Кожна країна, залучаючи іноземний капітал, оперує певним обсягом позитивних якостей, що дають можливість конкурувати за інвестиції. Це можуть бути природні ресурси, геополітичні особливості, правова система, рівень виробничого, технологічного, культурного розвитку тощо.

Із часу проголошення незалежності в Україні теж сформувалася певна ціннісна шкала її потенціалу інвестиційної привабливості. Перше місце в цій шкалі посідає земля. Україна — одна з найбільших європейських держав, площа якої перевищує 600 тис. км2 (майже 6% Європи) із земельним фондом понад 60 млн га. Сільгоспугіддя становлять близько 19% загальноєвропейських сільгоспугідь, у тому числі рілля — близько 27%. Площа сільськогосподарських земель — 42,7 млн га (понад 70% усієї території країни), а ріллі — 32,5 млн га (78,4% всіх сільськогосподарських угідь). Лісові угіддя становлять 17,6% всієї території країни, водні площі — 4,0%. Показник сільгоспугідь у розрахунку на душу населення є найвищим серед європейських країн і становить 0,9 га, в тому числі 0,7 га ріллі (середній показник європейських країн — 0,44 і 0,25 га відповідно). Особлива відмінність — чорноземи, площа яких, згідно з різними науковими джерелами, коливається в межах 15,6 млн га — 17,4 млн га (близько 8% світових запасів).

Друге місце серед показників економічної привабливості країни традиційно й історично посідає геополітичне становище. З давніх-давен через територію України проходили великі торговельні маршрути. Ще за часів Київської Русі — «шлях із варяг у греки» (пов’язував Скандинавські країни з Візантійською імперією), північне відгалуження Великого шовкового шляху. Також маршрут через Київ із країн Західної Європи на схід, у регіон Каспійського моря. Нині активно дискутується тема формування Шовкового шляху в новому форматі, тобто з участю України: ще в червні 2015 року посол КНР в Україні Чжан Сіюнь заявив, що Китай готовий інвестувати в об’єкти української інфраструктури для реалізації ініціативи «Новий шовковий
шлях». Україна має кордони із сімома країнами, в тому числі з двома — морем і суходолом, також має прямий морський вихід до Туреччини. Достеменно, що таке розташування країни дає економічні переваги, особливо в розвитку логістичної сфери.

Виробничо-технологічний рівень, який у згаданому рейтингу посідає третє місце, теж має історичне коріння: за часів СРСР в Україні сформувався доволі потужний виробничий і технологічний потенціал. З розпадом Союзу в нових економічних умовах чимало було втрачено, та попри те деякі галузі оговталися і розвивалися далі, особливо авіаційна, хімічна, гірничодобувна, деякі підрозділи машинобудівної та інші.

Цей сектор — виробничий — потребує поповнення висококваліфікованими кадрами, що, своєю чергою, сприяє існуванню й розвитку науково-технологічної сфери в країні. Тому серед чинників інвестиційної привабливості України на четвертому місці нерідко позиціонується науково-освітня база. Це і наявність розгалуженої мережі НДІ, лабораторій та науково-експериментальних підприємств, і хороший рівень підготовки фахівців у вишах, що дає можливість конкурувати на світових ринках (наприклад, ІТ-сфера), і досить висока частка вчених (кандидати й доктори наук), а також студентів — потенційних фахівців-технарів і менеджерів.

Серед інших чинників інвестиційної привабливості називаються кліматичні умови, корисні копалини, деякі інші якості. Навіть суто культурні й соціальні: прихильність до демократичних європейських цінностей, національні традиції, історична приналежність до Європи, прагнення поповнити лави ЄС…

Складається враження: мовляв, який іноземний капітал відмовиться працювати в такій країні?

РЕАЛІЇ

Однак інвестиційна реальність далека від сподівань. Упродовж понад 10 років обсяги прямих іноземних інвестицій (ПІІ) в Україну коливаються в межах $1-3 млрд, із єдиним піком зростання на період 2007–2008 років (див. Табл. 1).

Зауважимо, що головний світовий інвестор — США — в Україні перебуває на 14-му місці (станом на 2019-й) із
загальним обсягом ПІІ $537 млн. Натомість перше місце займає РФ (2018 року — 27,8% від загального обсягу інвестицій, докапіталізація банків) та… Кіпр (19,5% відповідно). Це явно свідчить про Round tripping інвестиції — гроші, які український бізнес виводить за кордон, а потім повертає як інвестиції (тобто кінцевий контролюючий інвестор — резидент). Згідно з даними НБУ, 2018 року обсяг таких ПІІ вітчизняного походження становив близько $500 млн, відповідно, частка українських грошей у загальних ПІІ становила понад 20,6%. За останні вісім років такі інвестиції сягнули $8,4 млрд, при цьому найістотніші надходження припадають на 2010–2013 роки (близько третини від загального обсягу ПІІ). Зазвичай такі операції здійснюються переважно через Кіпр, а також Австрію, Нідерланди, Швейцарію. Згідно ж із даними Мінфіну, більшість ПІІ в Україну — це повернуті кошти з офшорних зон і докапіталізація банків. Таким чином, практикується переважно повернення фінансів вітчизняного бізнесу, а не вливання суто іноземного капіталу в розвиток української економіки.

Хай там як, але для європейської країни з населенням понад 42 млн це дуже мізерні суми. Для порівняння, ПІІ в Польщі (населення — близько 38 млн) майже в 10 разів вищі, ніж в Україні. При цьому за період із 2004-го (вступ до ЄС) до 2008-го (світова фінансова криза) ПІІ Польщі істотно зросли — майже в 1,5 раза. Це сприяло якісному нарощуванню експорту: на кінець 2013 року він піднявся в 1,6 раза (порівняно з 2008-м), що перевищило зростання імпорту (в 1,5 раза).

Якщо говорити про акціонерний капітал нерезидентів, то 2018 року (січень-жовтень) в Україну надійшло всього лише $1,710 млрд (за іншими даними — $2,476 млрд), але при цьому «вибуло» $491,5 млн. Найкрупнішими інвесторами цього періоду були Німеччина ($141,8 млн), Велика Британія ($103,5 млн), зі значним відривом — Нідерланди ($57,7 млн), Польща ($41,5 млн). Для порівняння: ПІІ в Польщу за 2018 рік становили понад $12 млрд…

Відносно ж обсягів інвестиційного ринку, то грошові перекази українських трудових мігрантів більш ніж солідні. У першому півріччі 2019-го вони вислали на батьківщину $5,5 млрд, що на $254 млн більше за аналогічний період минулого року. До речі, це зростання свідчить про приблизно 50 тис. нових працездатних громадян України, які подалися на заробітки за кордон (ми виходили з розрахунку, що один трудовий мігрант переказує в середньому $1 тис.). Втрата цього робочого потенціалу створює додаткове навантаження на соціальну сферу й економіку країни загалом, знижуючи її професійне і кадрове забезпечення.

СУПЕРЕЧЛИВА ПОПУЛЯРНІСТЬ

Згідно з даними Держстатистики, найбільші інвестиції в першому півріччі 2019-го були спрямовані у фінансову сферу й страхову діяльність ($487,4 млн), а також у промисловість ($258,7 млн). Далі по спадній ідуть професійна, наукова й технічна діяльність ($140,3 млн), операції з нерухомістю ($121,9 млн).

Але що парадоксально: попри те, що сільськогосподарська земля, як ми зазначали вище, перебуває на першому місці за шкалою інвестиційної привабливості України, у сільське, лісове й рибне господарство інвестовано всього лише $59,6 млн. Попри це аграрна галузь — єдиний сектор, який здатний залучити великі гроші до країни. І в перспективі найпопулярніший у міжнародному інвестиційному середовищі. Але за однієї умови — відкриття ринку землі. Напевно, саме на це й розраховує прем’єр-міністр О. Гончарук, обіцяючи залучити в найближчі роки інвестиції обсягом $50 млрд.

Однак аналізуючи суспільну реакцію на зняття мораторію на продаж землі, а також на наукову думку, виникають сумніви в реалістичності цих планів. Нині відбувається титанічна «битва» влади й народу за відкриття ринку землі. Хто переможе, покаже час, а ми звернемося до цифр. Якщо порівняти середню ціну орендної плати за 1 га землі (у межах 4000 грн — ця сума прогнозується при відкритті ринку землі) й середню ціну при продажі 1 га землі (в межах 20 тис. грн), то побачимо, що продавати невигідно. Але вигідно здавати в оренду. Підрахуємо просту різницю продажу й оренди в перспективі на 10 років (візьмемо вартість гектара). За нинішніми цінами, власник ділянки, здавши її в оренду, отримає 40 тис. грн. І далі додаватиме до цієї суми щороку по 4 тис. грн. Той, хто продасть, одноразово отримає 20 тис. грн, і все. Тобто якщо держава, наприклад, продасть землі на 1 млрд грн, то це буде лише одноразова вигода. Але якщо здасть в оренду, то через 5 років отримає орендну плату в сумі 1 млрд грн, а через 10 років — 2 млрд грн, при цьому
зберігаючи землю у своїй власності. Є різниця між миттєвою й перспективною вигодою, і саме друга свідчить про державний підхід до економіки земельного фонду.

Аргумент про те, що на землі буде ефективним лише власник, почасти спекулятивний. Чинна в країні норма
про оренду землі на 49 років за умов радикальних трансформацій ринків — це майже що вічність. І якщо повернутися до вище наведених розрахунків, то ми побачимо, що за такої тривалої оренди землі (з урахуванням контролю її використання) держава заробить удесятеро більше, ніж у разі продажу.

СПОДІВАННЯ Й МОЖЛИВОСТІ

Голова Кабінету Міністрів України О. Гончарук, розмірковуючи про оздоровлення економічної ситуації в
країні, пообіцяв на прес-брифінгу: «Упродовж п’яти найближчих років (і ми вважаємо цю ситуацію реальною і ставимо перед собою таку амбіцію) прийдемо до ситуації, коли наша економіка зросте на 40%. Для цього необхідно залучити десь $50 млрд інвестицій». Таким чином, для оздоровлення економіки й досягнення зростання ВВП на 40% у найближчі 5 років Україна повинна залучити десятимільярдні інвестиції. Є статистичні дані, згідно з якими зростання ВВП в першому кварталі 2019 року становило 2,5%, але в другому — вже 4,6% (щодо аналогічного періоду 2018-го). Це перевищило прогнози НБУ й деяких зарубіжних організацій для 2019 року — до 3%. Однак згідно з прогнозами Нацбанку, 2020 року зростання ВВП становитиме 3,2%, а 2021-го — 3,7%.

Варто знову повернутися до цифр. Якщо, за словами прем’єр-міністра, до кінця 2024 року ВВП України
планується збільшити на 40%, то щорічна частка його зростання має становити 8%. Не обов’язково йти такими рівними цифрами, десь може бути менше. У наступному і 2021 році зростання ВВП сумарно становитиме 6,9% (згідно зі згаданим прогнозом НБУ). Таким чином, саме ті 33,1% нам повинні дати три наступні роки — 2022, 2023 і 2024, тобто трохи більше, ніж по 11% щороку. Зростання ВВП на 11% — чи реально це для України? Згідно зі статистикою, 2017-го світова економіка загалом зросла на 3,2%, а за підсумками 2018-го зростання становило 3,0% в середньому у світі.

Варто сказати і про суму очікуваних інвестицій як необхідної умови зростання ВВП. 2018 року розмір ПІІ в Україну становив близько $2,4 млрд (див. Табл. 1), а в першому півріччі 2019-го — $1074 млн (див. Табл. 2).

Цих обсягів явно недостатньо для досягнення прогнозованого урядом економічного ефекту. Щоб прискорювати зростання економіки, щорічні інвестиції в Україну повинні перевищувати $10 млрд. Про це заявила міністр фінансів України О. Маркарова: «Якщо зараз ми залучаємо в різні роки 1,5 млрд, 2 млрд, 3 млрд, 2,4 млрд минулого року, то цього взагалі недостатньо для країни і для такої економіки, як наша. Це, можна сказати, абсолютно непомітно. Ці інвестиції повинні бути плюс 10 млрд ». І знову порівняння: за оцінками Світового банку, якщо Україна й надалі зберігатиме темпи зростання ВВП на рівні до 3%, їй знадобиться не менше 50 років, щоб наздогнати Польщу…

ПРОБЛЕМИ, ПРИЧИНИ ТА РІШЕННЯ

У багатьох ЗМІ та у владних коридорах скорочення обсягу іноземних інвестицій в Україну прийнято безпосередньо пов’язувати насамперед з агресією РФ. Так, це суттєвий фактор, але чи визначальний? Якщо проаналізувати «інвестиційну історію» України упродовж 10–15 років (див. Табл. 1), можна переконатися, що 2014-го (період соціальної нестабільності й початку агресії РФ) різке скорочення ПІІ вже на наступний рік сягнуло рівня 2002–2004 років. А в наступні після 2014-го роки, усупереч агресивному геополітичному середовищу, економіка країни зуміла вижити й навіть почала показувати позитивну динаміку (намітилося зростання ВВП). А на зниження обсягу ПІІ в першому півріччі 2019-го вплинули вже вибори, коли інвестори затихли в очікуванні. Однак такі негативні тенденції характерні практично всім попереднім періодам президентських чи парламентських виборів. Нині нова влада створює досить комфортне середовище для іноземного капіталу. І те, що в першому півріччі поточного року ПІІ становили трохи більше $1 млрд, ще не є економічним відображенням. Але суть їх скорочення, напевно, у політичній площині. У зв’язку з цим варто зауважити: різкі коливання обсягів ПІІ в періоди зміни влади свідчать про вкрай сильну залежність бізнесу від політичної кон’юнктури. Однак найважливіше те, що суми інвестицій упродовж усіх років незалежності хронічно не зіставні з потребами (та й потенціалом) країни, тому не можуть хоч якось уплинути на оздоровлення її економіки й зростання ВВП. А це явище вже не залежить від агресії РФ…

З метою поліпшення інвестиційного клімату президент В. Зеленський 11 жовтня підписав відповідний Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» (№ 132-IX, набув чинності 17.10.2019). Але схожі прецеденти вже були: варто згадати Закон «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо покращення інвестиційного клімату в Україні» (№ 1797-VIII від 12.12.2016), у якому тільки через кілька місяців виявили протиріччя і знову внесли правки…

Також було широко анонсовано інвестиційний форум RE: think. Invest in Ukraine Подія відбулася в Маріуполі 29 жовтня за участю президента В. Зеленського та прем’єр-міністра О. Гончарука. В форумі взяли участь понад 350 гостей: більше 50 представників міжнародних інвестиційних фондів та компаній, включаючи бізнесменів, урядових та місцевих органів влади, посольства. Також пройшла виставка інвестиційних проектів… В Україні це перший такий цільовий захід міжнародного рівня.

На Щорічній зустрічі Ялтинської європейської стратегії в Києві президент В. Зеленський ще раз запевнив вельмишановних гостей у першорядній важливості іноземних інвестицій для країни й прагненні поліпшити для них економічне середовище: «У нас є ряд проектів, куди я під мої особисті гарантії, гарантії захисту, запрошую іноземний бізнес. Це енергетика, інфраструктура, прозорий оборот земель».

КОРІНЬ ВСІХ ПРОБЛЕМ

Але всі ці благі наміри зазвичай сходять нанівець через низку найсерйозніших перепон. Без їх усунення жодна ініціатива, навіть жодні особисті гарантії представників влади не є дієвими.

Корупційна складова і, як наслідок, правова нестабільність, бюрократія, а також нерідко професійна некомпетентність багатьох чиновників — основні причини неефективної і навіть шкідливої діяльності влади.

Згідно з даними за 2018 рік, Україна посідала 138 місце зі 180 у світовому Індексі сприйняття корупції (CPI), і в Європі вважається найбільш корумпованою після РФ (2017 року в цьому індексі Україна «сусідила» з Іраном, Гамбією і Сьєрра-Леоне…) А за даними звіту МВФ, 2018-го Україна була найбіднішою країною Європи, також за розміром офіційної зарплати посідала останнє місце серед європейських країн.

Представники багатьох міжнародних організацій, лідери розвинених європейських країн уже явно натякають, що основний стримуючий механізм не тільки для інвестицій, а й узагалі для економічного співробітництва з Україною, визначається саме наявністю системної і масштабної корупції в країні. Кримінальний бізнес тісно зрісся із владою, олігархія й політика сприймаються переважно як одне й те саме, як єдине ціле. А це для країн Європи — тобто присутність бізнесу в виконавчій чи законодавчій владі — узагалі неприйнятно. Цікавий факт: згідно з польським тижневиком Wprost, у десятці найбагатших людей країни немає жодного політика…

Корупція і бідність, економічна відсталість країни — це два взаємопов’язані й взаємовизначальні явища. Звичайно, що за таких умов неможливо говорити про правову справедливість судової системи, до якої в іноземного бізнесу сформувалася стійка недовіра.

Як наслідок професійної некомпетентності, механізми ведення бізнесу в Україні вкрай ускладнені.  Наприклад, згідно з рейтингом Doing Business, для проходження всієї процедури оплати податків в Україні бізнес витрачає 327,5 годин на рік, натомість середній показник у країнах Східної Європи — 214,8; серед розвинених країн — 154,9. Різниця майже вдвічі.

В Україні, на жаль, у багатьох представників влади набула поширення мода запрошувати іноземний капітал або бізнес (виробничників, інвесторів) під «особисті гарантії». Це нонсенс. Такий собі атавізм іще імперських часів, коли вельможа міг щось дозволити чи заборонити. Гарантії повинні бути єдині — правові, законодавчі. Все решта — це популізм, спроба розрекламувати себе особисто як патріота, який переймається за державу. Серйозні інвестиції приходять в країну на багато років, якщо не на десятиліття. І головна умова присутності іноземного (як і вітчизняного) бізнесу — це політична, законодавча й соціальна стабільність у країні; це формування економічної ситуації не «гарантом», а законом. Адже влада, сьогодні щедро роздаючи «особисті гарантії», завтра може бути усунена, і дуже сумнівно, що нова команда буде прихильною до протеже своїх
політичних опонентів. Це ситуація, яка ставить бізнес у цілковиту залежність від швидкоплинної політичної кон’юнктури. Тільки закон, рівний для всіх, і його дотримання можуть гарантувати економічну безпеку інвесторам.

Тому інвестори очікують не тільки на правові зміни в Україні, а й на поліпшення механізмів реалізації законодавства, зокрема, на належну роботу судової системи, неупередженість силових і контролюючих органів. І найголовніше — на свідоме і щире бажання українських чиновників сприяти розвитку своєї країни.

Вирішення цих проблем справді може перетворити Україну, з урахуванням її потенціалу, на одну з найбажаніших країн для формування потужного фінансово-економічного середовища. І тоді інвестиції з розряду неможливих перейдуть у розряд неминучих.